Селфіманію називають хворобою нового століття. Що з цим робити – напевно поки що не знають. Психологи кажуть, що люди женуться за лайками через брак уваги та низьку самооцінку – мовляв, такі особи нездатні оцінювати себе самостійно та шукають ствердження свого життя та вчинків у реакції оточення, тож і намагаються здобути побільше схвальних відгуків, аби переконати самих себе, що все добре. Коли відкласти телефон уже несила, фахівці радять не зволікати та йти до психотерапевта, поки таке безневинне захоплення не призвело до трагедії.

Якщо ви резонно вважаєте, що вашому домашньому хлопчику нічого не загрожує, ви глибоко помиляєтеся. У вашого сина або доньки неодмінно знайдеться досвідчений друг, котрий умовить його полізти туди, куди ви точно заборонили, і саме від рішучого "ні" вашої дитини може залежати її життя та здоров'я. Чи так уже ви переконані, що у вашої дитини вистачить аргументів для цього рятівного "ні"? Я не впевнена. Якщо ви вважаєте, що в усьому винен тільки злощасний Інтернет, ви теж помиляєтеся, адже Інтернет дає картинку-зразок або картинку-результат — ті ж таки "лайки", та він не визначає необхідностей і потреб конкретно вашої дитини, не регулює вашої уваги до неї та вашу зайнятість. Це все ви регулюєте тільки самі.

Щоб зрозуміти мотиви, які штовхають дітей на ризик, ми, дорослі, мусимо подивитися на себе очима наших дітей: як часто ми в них виглядаємо невдахами, "лузерами", нездатними на вчинки, ризики, емоційну сміливість, те, що вони, підлітки, називають реальним життям. Саме в той момент, коли вони нас зневажають за косність та вбогість наших буднів, вони дають собі слово, що жити так, як ми, вони не хочуть, а отже треба вирушити в путь по адреналін. У цей момент чарівним вирішенням проблеми була б поява значущого дорослого — у вигляді тренера, наставника чи авторитетного друга, який запропонував би щось захоплююче, але не таке небезпечне. Однак дитина полишає близьких у повній тиші, непоміченою тінню прослизнувши на волю, де її зустрінуть ті, кому цікаві її проблеми, й запропонують ризикнути. 

Треба розуміти, що для підлітка наявність комфортної групи — обов'язкова умова його розвитку.

Підліток гостро потребує належності до такої собі спільноти однодумців, навіть якщо для цього доведеться чимось пожертвувати. Це умова необхідної кожній дитині ініціації — переходу з дитинства в доросле життя. Оцінювати ризики — справа дорослих, а в молодої людини в період статевого дозрівання важливим аргументом особистісної ідентифікації є не тільки запитання "Хто я?", а й відповідь на запитання "З ким я?". Знецінюючи досягнення дорослих, що, по суті, нормально й припустимо, людина в процесі дорослішання хоче почати підрахунок власних балів і в гонитві за ними готова випробувати себе. У часи, коли процес ініціації відбувався яскравіше й конкретніше, молодій людині давалася можливість випробувати себе в боях, турнірах, у битві з рівними і навіть на полі бою, отримавши там не тільки шрами та мітки, а й неоціненний досвід. Сучасна реальність така, що людині, котра дорослішає, нікуди йти, — організацій, які об'єднують молодь, практично немає, тож ініціюватися потрібно самому, і самому доводиться шукати собі зграю. А в зграї є свої закони: "Кишка тонка?", "А давайте всі разом це зробимо, хто перший злякається — лузер", "А давайте спробуємо штовхнути собаку..." І крихка вікова самооцінка тріщить по всіх швах, і єдиний вихід — не здатися, спробувати. І пробують, і виходить, і тисячі лайків це підтверджують. А що означає для незміцнілої психіки тисяча лайків — цього просто не описати: практично — джекпот! Підлітку більшою мірою властивий нарцисизм, — без цього періоду складно вижити, продовжуючи вірити в себе. І з цього моменту підліток уже під владою своєї хвилинної слави. Про який голос розуму можна говорити, коли під цим фото стоять лайки тата й мами? Вони потім, коли станеться лихо, згадають про це? Але їм, дорослим і розумним, здається, що вони включилися в процес, що вони повернулися обличчям до дитини, хоча, по суті, на місці дитини був бездушний комп'ютер. І в той момент, коли був привід обговорити з підлітком його вчинок, його плани на майбутнє і його погляди на життя, дорослі обмежилися лайком у соцмережі: "Так, я тебе бачу, малий! Ти крутий!". І ніхто не обговорив із хлопчиком його фото з виставленим середнім пальцем, ніхто не підказав доньці, що ось ця фотографія в трусиках — зовсім не те, що годилося б виставляти на загальний огляд. Дорослим прикольно — діти як дорослі. Життя сповнене забав!

А діти нагромаджують життєвий досвід, замішаний на свободі, але нічим не забезпечений, не гарантований. Ти можеш 100 разів вдало стрибнути з даху на дах, а на 101-й — упасти. Жодних гарантій, ніяких страховок.

Тому батькам, які виявили на сторінках у своїх дітей селфі, навіть звичайні, без натяку на ризик, все-таки годиться з дітьми це обговорити. Маркерами нездорового захоплення селфі можуть бути: надто часте розміщення фотографій у соцмережах, неякісні фото, знімки з одних і тих самих ракурсів, однакові пози на фотографіях, селфі з незвичних ракурсів (наприклад, завжди з боку спини або згори), надто відверті й провокаційні фотографії, ну і, звісно, селфі в небезпечних місцях — на дахах будинків, на рухомому транспорті. Важливо розуміти, що самі фотографії не несуть шкоди, але людина, вловивши "фішку", котра забезпечила багато схвалень із боку користувачів соцмереж, може захопитися, "залипнути" на цьому нарцисичному куражі. А далі знадобиться збільшення дози уваги, яка забезпечується тільки посиленням шокуючого ефекту. І тоді дитина шукатиме те, що забезпечить їй бажану увагу та необхідну від дорослих свободу. 

Дорослим, які хочуть забезпечити безпеку своїм дітям, важливо знати: діти часто просто не поінформовані, що зроблене ними — смертельно небезпечне. Особисто розмовляючи з підлітками, я виявила, що багато їх навіть не знають, із якою швидкістю рухається поїзд і що таке "гальмівний шлях". Не знають, що електровоз перебуває під напругою і що напруга там не як у батарейці. Не знають, що таке "електрична дуга" і що у воді провідність струму зростає. Не знають, що таке "крокова напруга" і як виходити із зони ураження електрикою. Не знають, що таке "центр ваги" і як використати важіль. Тобто шанси врятуватися в багатьох ситуаціях у наших дітей мінімальні, якщо ми не будемо їх забезпечувати практичними знаннями.

Важливо й потрібно вести із дітьми діалог — пояснювати, говорити, навчати, ділитися особистим досвідом або запрошувати ділитися тих, хто сам потрапляв у небезпечні ситуації. Треба навчити їх казати "ні" тим, хто вмовляє піти на ризик, і бути в цьому категоричними й послідовними. Бо єдина наша зброя — заборона — не працює.